Для управління знаннями потрібні знання. І чим більше ми знаємо – тим більше потреб для управління. Така собі тавтологія, за якою прихована головна проблема повільного розвитку економіки знань в Україні – ніхто не знає де є наші знання і що взагалі складає цінність.
Спробую окреслити обриси проблеми:
- Багато спеціалістів недостатньо володіють чи не мають доступу до компютерів, для того, щоб оцифрувати свої знання, тобто перевести принаймні певну частину знань у матеріальну форму. Таким чином знання втрачаються із плином часу, із міграцією людей, із змінами у суспільному стані спеціалістів - знання вимирають
- Часто люди, які мають надзвичайні здібності у чомусь, навіть не здогаються про те, що їхні знання складають цінність. Вони навпаки намагаються приховати свої вміння у певних сферах, натомість намагаючись пристосуватись до натовпу і вивчають щось інорідне, погано прищеплене – знання заростають
- Потоки слів годі перервати. Серед сотень сторінок непотрібу знайдеться хіба пару рядків іноваційного тексту дійсно порядного рівня. Нас ніхто ніколи не переривав на пів-слові, не скорочував час, приділений на висловлення. Серед балачок і пустослівя знання губляться – знання розсіюються
- Роками вдовбувані догми про шкоду ініціативності, острах перед карою за винахідливість, незадоволення батьків від того, що діти не працюють, а занадто багато вчать те, що не прогодує, – знання придушують
- Часом треба промовчати, бо слово, яке вилетить, може коштувати втрачені можливості на ринку. Але нас хтось колись вчив навичок продажу власних ідей? Хіба існує ринок продажу таких активів? Ми не звикли торгувати чимось, чого не можна потримати в руках. І ми плюндруємо, те, що маємо, або те, що створюємо – знання розбазарюються
Зрозуміло, що для створення потреби для управління знаннями певно більшою мірою треба чекати на соціальні та ментальні зсуви аніж на економічно-, матерільне- чи технічне- покращення життя. Ті, що вже освоїли Інтернет і проводять там більше часу ніж займаючись спортом, певно мають створювати менше непотрібу, “шуму”, який аж ніяк не є знанням. Краще допомогти оцифрувати ті знання, які ще не вимерли. І пересічна особа певно має навчитись говорити про свої знання, навчитись цінувати свої особливості … словом, люди мають знати, що вони знають, описувати ці знання і вчитись на цьому заробляти. І тоді ми всі там будемо, в нашому світлому майбутньому суспільства знань.
